Анатолій Крим — чи не єдиний наш драматург, п’єси якого активно ставлять навіть у театрах заокеанських країн – нещодавно повернувся з чергової зарубіжної прем’єри. Він у рідному Києві майже „не світиться” на публіці, хоча його художню прозу знають на заході й на сході. Варто згадати презентацію роману Анатолія Крима „Труба” кілька місяців тому, яку вели Василь Шкляр і Віктор Єрофеєв. У Будинку літераторів найбільше здивував цікавими подробицями Юрій Рибчинський, який, як виявилося, служив з Анатолієм Кримом в одному підрозділі армії. Зі слів поета, Крим був у них комсоргом і… скрипалем. Крім того, він писав в армійську газету замітки, у яких, за словами Рибчинського, виявлялися письменницькі здібності майбутнього драматурга й прозаїка. Тому Юрій не лише порадив Анатолієві стати до літературної праці, а й, можна сказати, підштовхнув його в це „сум-бурне” море. Тож не дивно, що Крим сьогодні — і швець, і на дуду грець, як кажуть, але для читача і глядача він — насамперед драматург.

— Анатолію, Ви щойно повернулися з Болгарії, де, як мені відомо, відбулася чергова прем’єра за Вашим 
твором в одному з театрів. Розкажіть про неї. У яких іще країнах останнім часом Ви мали прем’єри?
— Цей рік був особливо щедрим на закордонні театральні постановки за моїми п’єсами. Особливо в Болгарії, 
де «Заповіт цнотливого бабія» та «Квартет для двох» грають чотири відомих Софійських театри, а ще відбулися 
прем’єри в Санкт-Петербурзі, московському театрі імені Рубена Сімонова, варшавському театрі «Каменіца», 
Уругвайській Комедії Насьональ в місті Монтевідео. Звичайно, я не бачив усіх вистав, але з того, що побачив, 
мене вразили варшавська вистава й у Софійському театрі Болгарської армії. Високий художній рівень і 
режисерів, і акторів. Про інші свіжі постановки можу сказати, що протягом року відбулося ще кілька прем’єр 
у російських театрах, і, звичайно, українських.

— Про Вас значно рідше за інших керівників Спілки згадують на шпальтах "ЛУ". Ваші твори, мабуть, більш 
відомі за кордоном, ніж у нас. У чому причина такого парадоксу?
— Так, мушу сказати, що мене краще знають у Польщі, Болгарії, Росії, ніж в Україні. У Польщі, наприклад, 
вийшли друком дві мої книжки, і критика була компліментарна. Цікаві рецензії з’явилися й після виходу моїх 
книжок у Болгарії, Сербії, Македонії. Але я не вважаю це парадоксом і не хочу списувати все на відоме прислів’я. 
Причин декілька. По-перше, я пишу російською мовою, а це сьогодні, м’яко кажучи, нікого в Україні не хвилює. 
По-друге, літературі й театрові в нашій країні нав’язали правила гри шоу-бізнесу, де головним моментом є не 
сам твір, а персона автора, який «світиться» на різноманітних «тусовках», презентаціях, коктейлях. Мас-медіа 
дуже вправно «сколотили» свою «обойму» літераторів і ганяють їх із одних газет і телеканалів до інших. У мене 
ці ігри в «популярність» викликають усмішку. Тому, як комедіограф, я з нетерпінням чекаю на нове шоу на 
кшталт «Танці з письменниками» або «Читач сльозам не вірить». Дивно, що деякі небезталанні літератори дозво-
ляють заганяти себе в «стойло» гламуру, забувши, що «гламур», за висловом одного з гумористів, це «красота 
для бидла». Але все це минеться, розтане, як жовтневий туман. Залишаться тексти. Або не залишаться. Тут 
письменник безсилий. Талант – не товар, його не можна купити чи отримати за «хорошее поведение».

— Торік на «Інтері» транслювали фільм за Вашим сценарієм «Ой, мамочки..!». Звідки таке знання психології 
жінки й описаної Вами ситуації, адже дія відбувається в пологовому будинку?
— Флобер якось вигукнув: «Емма – це я!». Здається, він відповів на Ваше питання. Письменник повинен знати 
психологію тих, кого він зображає: жінок, дітей, звірів. Або так описувати природу, як це вміли робити Тургенєв 
і Паустовський. Для мене цей фільм в постановці режисера В.Криштофовича, пам’ятний тим, що йому передувала 
п’єса, написана близько тридцяти років тому й поставлена лише в 2007 році Віталієм Малаховим. Чим для мене 
дорогий цей матеріал? Тим, що майже за три десятиліття нічого не застаріло – ні герої, ні ситуації. Напевно, 
коли ти глибоко проникаєш у психологію героїв і знаходиш точне співзвуччя – часовий чинник не має значення. 
До речі, В.Криштофович зараз  зняв чотирисерійний фільм за моїм сценарієм «Таємниці великого міста». Сьогод-
ні фільм у монтажі й, думаю, перед Новим роком глядачі побачать його на одному з українських телеканалів.

— В одному з інтерв’ю Володимир Яворівський говорив мені про Вас як про найбільш успішного драматурга. А 
для Вас особисто: чи драматургія — на першому місці?
— Драматургія – моя головна професія в літературі. Я і Літературний інститут закінчував у семінарі видатного 
драматурга Віктора Розова. Але по-справжньому смак театру відчув тоді, коли мене осяяло на початку 80-х років 
написати першу комедію «Фіктивний брак», яку тільки в Україні поставили в шістнадцяти театрах. Потім була 
невелика перерва, але за останні десять років я написав дев’ять п’єс, які одержали сценічне втілення на 
багатьох українських сценах: «Нелегалка», «Жадання екстриму», «Євангеліє від Івана», звичайно ж, «Заповіт 
цнотливого бабія», який уже четвертий сезон — на сцені Національного театру російської драми імені Лесі 
Українки і в багатьох інших театрах. Цю ж п’єсу, як і «Квартет для двох», поставили на московських сценах, їх 
грають у Санкт-Петербурзі, провінційних російських театрах. У березні відбулася прем’єра у варшавському театрі 
«Каменіца», потім – у Софійському театрі «Сміх і сльоза», а зовсім недавно — у Національній комедії в Монтевідео. 
Є й інші театральні плани, пов’язані із зарубіжними постановками, але поки не почалися репетиції, думаю, говори-
ти про них передчасно.

— Отже постановки за Вашими п’єсами — у багатьох країнах, за Вашими сценаріями знято сім  фільмів. Яке сучас-
не становище українських театрів і кінематографа?
— Театр наш страждає від хронічних хвороб – відсутності державної підтримки і байдужості можновладців. Але 
вони, як хронічна нежить - не минуть ніколи, і я не вірю, що завтра влада опікуватиметься проблемами театру. 
Як приклад – «довгобуд»  приміщення Академічного театру на Подолі. Цікавий колектив Віталія Малахова працює 
в жахливих умовах. Але театр живе й житиме завдяки фанатикам ремесла. Щодо кіно, зазначу, що фільми за 
моїми сценаріями знімали українські медійні студії, але гроші й більшість артистів - російські. Українське кіно 
існує в «усних розповідях» ветеранів кіностудії імені Довженка. Особливо смішно спостерігати, як розмови про 
майбутнє українського кіно спалахують під час берлінських або каннських фестивалів, коли нам показують 
український павільйон у найкращих шароварних традиціях, із салом, борщем і двома дюжинами «провладних» 
функціонерів, що не мають до «кіна» ніякого відношення. Я впевнений, що за таку презентацію можна було би 
зняти художні фільм, але спонсор розсудив інакше: його продукція повинна прикрашати стіл, а не екран. Багато 
проблем театру, кіно та інших мистецтв у нас „забовтані” на державному рівні. І дико було п’ять років поспіль 
спостерігати, як у демократичній державі художній смак нав’язувала суспільству одна людина.

— Повернімося до Вашого роману «Труба». У ньому — непереливки правлячій еліті і водночас читач їм співчуває.
Чому?
— Вони потрапили в трубу і перетворилися на звичних людей, які в повсякденному житті були для них «пересіч-
ними», електоральною масою, «народом». Що швидше вони зрозуміють марність своєї «божественності», то швид-
ше відмовляться від ілюзій, ніби вони впливають на історичні процеси, і краще буде для них. І для нас звичайно.

— Роман "Труба" нещодавно вийшов кількома виданнями — не лише в Києві, а й у Москві: як його сприймають 
там і тут?
— Не можу сказати, як сприймають мою «Трубу», хоча мовчання преси – це теж рецензія. І не завжди однознач-
на. Мене зараз цікавить реакція читачів Польщі та Болгарії, де роман має вийти на початку наступного року.

— Гостра спрямованість роману вражає: дія починається в… президентській адміністрації, де успішно, з хорошим 
«лівим» наваром трудиться двоюрідний племінник «самого». І раптом усе летить шкереберть – переворот! І 
доводиться верхівці, кидаючи в кабінетах купи грошей, опускатися в підземелля, «трубу», пробиратися в бік 
Заходу. Але дорогою їх зустрічають, схоже, люди на зразок «сталінських соколів»… Словом, у вашому романі – 
«багато печалі», хоча Віктор Єрофеєв, зокрема, побачив «світло в кінці труби». А як Ви вважаєте, виходячи з 
реалій, чи світить нині Україні оптимістична перспектива?
— Щодо того, що «світить» або не «світить» Україні після зміни влади, це тема дискусій для політологів і ток-шоу, 
які втягнули у свої ігри значну частину населення нашої країни. Додам: не тільки в безплідні ігри, але і в якесь 
«язичество», коли людині залишається сподіватися на одну або іншу політичну силу, яка нібито здатна вивести 
нас із «труби». Письменник ставить перед собою інше завдання – позбавити людей від комплексу «язичества», 
ідолопоклонництва, запевнити, що кожен із нас може змінювати своє життя на краще, вибирати для себе релігією 
прості й зрозумілі істини. Такими ліками, хай деколи і гіркими, є осміяння нашого неуцтва, «авоськиної» філософії. 
За моїм переконанням, саме сатира може струсити суспільство, присоромити і, звичайно ж, вилікувати. Тоді нам 
«світить» оптимістична перспектива.

— А чи не збираються екранізувати "Трубу"?
— Пропозицій зняти фільм за романом «Труба» не було і навряд чи надійдуть найближчим часом. В Україні кіно 
не знімають, а для російського кінематографа сюжет мого роману небезпечний.

— Попередня ваша книга «Розповіді про єврейське щастя» мала широкий резонанс, її тричі видавали в Україні, 
недавно — у Москві, перекладено багатьма мовами. Сподіваєтеся на таку ж вдалу долю «Труби»?
— Долі книжок деколи так само складні, як і людські. Але в мене вже є реалізовані угода на видання в московсь-
кому видавництві «Амаркорд». Книжку вже переклали українською (видавництво „Ярославів Вал), болгарською, 
польською, її представлять на міжнародних книжкових ярмарках. Сподіваюся, у цього роману ще буде своя ціка-
ва історія.

— Наші російськомовні письменники, якщо це не відверті незнайки чи графомани, розуміють, що державна мова 
в нас має бути одна. Наскільки їхнє ставлення до мови відрізняється від ставлення україномовних колег?
— Я не можу відповідати за ставлення всіх російськомовних письменників до мови. Для мене володіння мовою – 
це як гра на скрипці. Мрієш стати таким віртуозом, як Бунін чи Паустовський. Щодо ставлення своїх україномов-
них колег до рідної мови, то я їх підтримую, адже для України рідна мова – більш ніж письменницький інструмент,
 більш ніж політика. Це життя. Справжній письменник може бути тільки демократом і мені хочеться, щоб демокра-
тичність моїх російських колег не закінчувалася там, де починається українська мова, як обов’язковий атрибут 
державності.

— З чим зустрінете наступний рік? Нові твори, вистави?
— Сьогодні співпрацюю з перекладачами, які завершують чергові переклади «Оповідань про єврейське щастя». 
Сподіваюся наступного року побачити цю книжку в книгарнях Швеції та Італії. У Москві вийде друком книжка 
оповідань. Також у новому році відбудуться прем’єри в Греції, на Кіпрі, у кількох польських театрах. А в рідному 
Києві ідуть репетиції «Квартету для двох» у Молодому театрі. І, звичайно, пишу нову п’єсу й готую збірку оповідань.

                                                                                                              Розмову вів

                                                                                                              Станіслав БОНДАРЕНКО

Новая книга «Труба» известного драматурга и прозаика Анатолия Крыма удостоена недавно премии имени Юрия Долгорукого. 

Станислав БОНДАРЕНКО

«Киевские ведомости»

1 марта. Дом писателей Украины. Презетнация нового романа. 

... Пройдет много лет и забудутся, канут в Лету те времена, когда мы в надежде на чудо с чистыми сердцами, вдохновенные и вдохновленные ветрами Свободы, выходили толпами на Майданы всея Украины, чтобы, наконец, из толпы превратиться в народ. Правнукам и праправнукам достанутся мифы и легенды об Икарах, которыми мы все были.
 Но если Икар греческих мифов сам опалил свои крылья, не долетев до Солнца, то нам эти крылья опалили те, кто был нами избран для того, чтобы играть роль греческих Богов и героев. Оказалось, что мы ослепленные надеждой, выбрали себе поводырей, которые завели и нас, и страну в глухой тупик, а сами…
 Что случилось с нами, теперь будут знать и наши современники, и наши дети, и наши внуки. Потому что от нашего времени останется роман – миф, роман – легенда, роман – документ под названием «Труба».
 И так же, как моё поколение, судило о прошедшем времени по произведениям Ильфа и Петрова, Зощенко и Булгакова, так и наши потомки будут, смеясь, знакомиться с реалиями, которые называются началом ХХІ века.
 Новый роман Анатолия Крыма это выдающееся произведение, о котором можно сказать словами русского поэта Николая Глазкова:
  «Чем эпоха интересней для историка, тем печальнее для современника».
Но как ни странно, роман «Труба» не вызывает грусть, ибо заставляет со слезами на глазах гомерически смеяться, прощаясь со своим прошлым, его иллюзиями, его псевдогероями.
 Своей «Трубой» автор этого романа-притчи, романа-гротеска протрубил отбой короткому периоду нашей истории, которая, может, и запомнится только тем, что послужила материалом для веселой прозы и вдохновила Анатолия Крыма на радость всем нам, его читателям....

                                                                                                                           Юрий Рыбчинский

... Мне сложно быть объективным, потому что Анатолий Крым – мой давний друг, я специально приехал из Москвы на презентацию его нового романа, так сказать, по-родственному. 
Нынешний вечер в Киеве фактически продолжил недавнюю презентацию в Москве его книги «Рассказы о еврейском счастье», которая имеет огромный успех у нашего читателя. И вот новая книга «Труба». Это один из тех романов, которые читаешь и первое, о ком начинаешь думать – это о Свифте. Настоящая сатира, которая очень больно бьет по людям, болеющим за все хорошее в нашей жизни. Потому что сатира – это сильное уменьшение их надежды. А кто болеет за все хорошее, что есть здесь, в Украине, в мире, тем читать эту книгу будет больно. Также больно, как принимать лекарство от серьезной болезни. Сначала вроде бы и трудно, но потом, если повезет, придет желанное выздоровление. Я уверен, что прочитав «Трубу», Украина, как государство, как страна, как ментальность, как союз очень разных, но замечательных людей, просто окрепнет. Я говорю об этом искренне и совершенно серьёзно. Автор нажал на все больные точки украинского пространства. Они так же больно отзываются и в России, и в Беларуси, и в Казахстане…
 Труба… Этот предмет имеет двойной смысл. С одной стороны, – это все, конец. А с другой – это, все-таки, свет в конце тоннеля. Я думаю, что в романе Анатолия Крыма тоже присутствуют два значения этого слова. С одной стороны, та критика политической элиты Украины, ее политической недальновидности, поспешности и незрелости настолько далеко продвинута, что кажется, что вообще надежды нет. Но с другой стороны, как у Гоголя, когда смех обретает значение главного героя, кажется, что именно через смех, через эту иронию и сатиру как раз просматривается свет в конце трубы. 
Анатолий Крым в этой книге действительно коснулся самого сокровенного, самого важного, что, на мой взгляд, происходит здесь, в Украине. Он поставил свои главные вопросы в иронической и смеховой, как сказал Бахтин, форме и представил свои четкие ответы. Он пытается уловить смыслы, которые диктуются обстоятельствами, а не которые он нам навязывает. Я думаю, что было бы совсем грустно, если бы мы говорили о «Трубе», только, как о памфлете, хотя элемент памфлета там, бесспорно, присутствует. Но Анатолий еще и замечательный драматург (не мне вам рассказывать). И диалоги в этой книге просто великолепные. Они построены таким образом, что персонажи оживают, становятся людьми, с которыми можно говорить или не говорить, подавать руку или не подавать, жить рядом с ними или же отвернуться. Таким образом, помимо того, что в романе создана настоящая политическая сатира, она еще обрела человеческое измерение, человеческий характер. Роман «Труба» говорит о том, что если даже глубоко оскорбиться и обидеться на то, что происходит в стране, в политике, то можно создать прекрасное произведение, которое вызывает настоящий интерес у миллионов читателей...

                                                                                                                             Виктор Ерофеев

  - Театр «Каменица», Варшава, Польша

  - Комедия Насьональ, Монтевидео, Уругвай

Афиша премьеры в Варшаве