Анатолій Крим — чи не єдиний наш драматург, п’єси якого активно ставлять навіть у театрах заокеанських країн – нещодавно повернувся з чергової зарубіжної прем’єри. Він у рідному Києві майже „не світиться” на публіці, хоча його художню прозу знають на заході й на сході. Варто згадати презентацію роману Анатолія Крима „Труба” кілька місяців тому, яку вели Василь Шкляр і Віктор Єрофеєв. У Будинку літераторів найбільше здивував цікавими подробицями Юрій Рибчинський, який, як виявилося, служив з Анатолієм Кримом в одному підрозділі армії. Зі слів поета, Крим був у них комсоргом і… скрипалем. Крім того, він писав в армійську газету замітки, у яких, за словами Рибчинського, виявлялися письменницькі здібності майбутнього драматурга й прозаїка. Тому Юрій не лише порадив Анатолієві стати до літературної праці, а й, можна сказати, підштовхнув його в це „сум-бурне” море. Тож не дивно, що Крим сьогодні — і швець, і на дуду грець, як кажуть, але для читача і глядача він — насамперед драматург.

— Анатолію, Ви щойно повернулися з Болгарії, де, як мені відомо, відбулася чергова прем’єра за Вашим 
твором в одному з театрів. Розкажіть про неї. У яких іще країнах останнім часом Ви мали прем’єри?
— Цей рік був особливо щедрим на закордонні театральні постановки за моїми п’єсами. Особливо в Болгарії, 
де «Заповіт цнотливого бабія» та «Квартет для двох» грають чотири відомих Софійських театри, а ще відбулися 
прем’єри в Санкт-Петербурзі, московському театрі імені Рубена Сімонова, варшавському театрі «Каменіца», 
Уругвайській Комедії Насьональ в місті Монтевідео. Звичайно, я не бачив усіх вистав, але з того, що побачив, 
мене вразили варшавська вистава й у Софійському театрі Болгарської армії. Високий художній рівень і 
режисерів, і акторів. Про інші свіжі постановки можу сказати, що протягом року відбулося ще кілька прем’єр 
у російських театрах, і, звичайно, українських.

— Про Вас значно рідше за інших керівників Спілки згадують на шпальтах "ЛУ". Ваші твори, мабуть, більш 
відомі за кордоном, ніж у нас. У чому причина такого парадоксу?
— Так, мушу сказати, що мене краще знають у Польщі, Болгарії, Росії, ніж в Україні. У Польщі, наприклад, 
вийшли друком дві мої книжки, і критика була компліментарна. Цікаві рецензії з’явилися й після виходу моїх 
книжок у Болгарії, Сербії, Македонії. Але я не вважаю це парадоксом і не хочу списувати все на відоме прислів’я. 
Причин декілька. По-перше, я пишу російською мовою, а це сьогодні, м’яко кажучи, нікого в Україні не хвилює. 
По-друге, літературі й театрові в нашій країні нав’язали правила гри шоу-бізнесу, де головним моментом є не 
сам твір, а персона автора, який «світиться» на різноманітних «тусовках», презентаціях, коктейлях. Мас-медіа 
дуже вправно «сколотили» свою «обойму» літераторів і ганяють їх із одних газет і телеканалів до інших. У мене 
ці ігри в «популярність» викликають усмішку. Тому, як комедіограф, я з нетерпінням чекаю на нове шоу на 
кшталт «Танці з письменниками» або «Читач сльозам не вірить». Дивно, що деякі небезталанні літератори дозво-
ляють заганяти себе в «стойло» гламуру, забувши, що «гламур», за висловом одного з гумористів, це «красота 
для бидла». Але все це минеться, розтане, як жовтневий туман. Залишаться тексти. Або не залишаться. Тут 
письменник безсилий. Талант – не товар, його не можна купити чи отримати за «хорошее поведение».

— Торік на «Інтері» транслювали фільм за Вашим сценарієм «Ой, мамочки..!». Звідки таке знання психології 
жінки й описаної Вами ситуації, адже дія відбувається в пологовому будинку?
— Флобер якось вигукнув: «Емма – це я!». Здається, він відповів на Ваше питання. Письменник повинен знати 
психологію тих, кого він зображає: жінок, дітей, звірів. Або так описувати природу, як це вміли робити Тургенєв 
і Паустовський. Для мене цей фільм в постановці режисера В.Криштофовича, пам’ятний тим, що йому передувала 
п’єса, написана близько тридцяти років тому й поставлена лише в 2007 році Віталієм Малаховим. Чим для мене 
дорогий цей матеріал? Тим, що майже за три десятиліття нічого не застаріло – ні герої, ні ситуації. Напевно, 
коли ти глибоко проникаєш у психологію героїв і знаходиш точне співзвуччя – часовий чинник не має значення. 
До речі, В.Криштофович зараз  зняв чотирисерійний фільм за моїм сценарієм «Таємниці великого міста». Сьогод-
ні фільм у монтажі й, думаю, перед Новим роком глядачі побачать його на одному з українських телеканалів.

— В одному з інтерв’ю Володимир Яворівський говорив мені про Вас як про найбільш успішного драматурга. А 
для Вас особисто: чи драматургія — на першому місці?
— Драматургія – моя головна професія в літературі. Я і Літературний інститут закінчував у семінарі видатного 
драматурга Віктора Розова. Але по-справжньому смак театру відчув тоді, коли мене осяяло на початку 80-х років 
написати першу комедію «Фіктивний брак», яку тільки в Україні поставили в шістнадцяти театрах. Потім була 
невелика перерва, але за останні десять років я написав дев’ять п’єс, які одержали сценічне втілення на 
багатьох українських сценах: «Нелегалка», «Жадання екстриму», «Євангеліє від Івана», звичайно ж, «Заповіт 
цнотливого бабія», який уже четвертий сезон — на сцені Національного театру російської драми імені Лесі 
Українки і в багатьох інших театрах. Цю ж п’єсу, як і «Квартет для двох», поставили на московських сценах, їх 
грають у Санкт-Петербурзі, провінційних російських театрах. У березні відбулася прем’єра у варшавському театрі 
«Каменіца», потім – у Софійському театрі «Сміх і сльоза», а зовсім недавно — у Національній комедії в Монтевідео. 
Є й інші театральні плани, пов’язані із зарубіжними постановками, але поки не почалися репетиції, думаю, говори-
ти про них передчасно.

— Отже постановки за Вашими п’єсами — у багатьох країнах, за Вашими сценаріями знято сім  фільмів. Яке сучас-
не становище українських театрів і кінематографа?
— Театр наш страждає від хронічних хвороб – відсутності державної підтримки і байдужості можновладців. Але 
вони, як хронічна нежить - не минуть ніколи, і я не вірю, що завтра влада опікуватиметься проблемами театру. 
Як приклад – «довгобуд»  приміщення Академічного театру на Подолі. Цікавий колектив Віталія Малахова працює 
в жахливих умовах. Але театр живе й житиме завдяки фанатикам ремесла. Щодо кіно, зазначу, що фільми за 
моїми сценаріями знімали українські медійні студії, але гроші й більшість артистів - російські. Українське кіно 
існує в «усних розповідях» ветеранів кіностудії імені Довженка. Особливо смішно спостерігати, як розмови про 
майбутнє українського кіно спалахують під час берлінських або каннських фестивалів, коли нам показують 
український павільйон у найкращих шароварних традиціях, із салом, борщем і двома дюжинами «провладних» 
функціонерів, що не мають до «кіна» ніякого відношення. Я впевнений, що за таку презентацію можна було би 
зняти художні фільм, але спонсор розсудив інакше: його продукція повинна прикрашати стіл, а не екран. Багато 
проблем театру, кіно та інших мистецтв у нас „забовтані” на державному рівні. І дико було п’ять років поспіль 
спостерігати, як у демократичній державі художній смак нав’язувала суспільству одна людина.

— Повернімося до Вашого роману «Труба». У ньому — непереливки правлячій еліті і водночас читач їм співчуває.
Чому?
— Вони потрапили в трубу і перетворилися на звичних людей, які в повсякденному житті були для них «пересіч-
ними», електоральною масою, «народом». Що швидше вони зрозуміють марність своєї «божественності», то швид-
ше відмовляться від ілюзій, ніби вони впливають на історичні процеси, і краще буде для них. І для нас звичайно.

— Роман "Труба" нещодавно вийшов кількома виданнями — не лише в Києві, а й у Москві: як його сприймають 
там і тут?
— Не можу сказати, як сприймають мою «Трубу», хоча мовчання преси – це теж рецензія. І не завжди однознач-
на. Мене зараз цікавить реакція читачів Польщі та Болгарії, де роман має вийти на початку наступного року.

— Гостра спрямованість роману вражає: дія починається в… президентській адміністрації, де успішно, з хорошим 
«лівим» наваром трудиться двоюрідний племінник «самого». І раптом усе летить шкереберть – переворот! І 
доводиться верхівці, кидаючи в кабінетах купи грошей, опускатися в підземелля, «трубу», пробиратися в бік 
Заходу. Але дорогою їх зустрічають, схоже, люди на зразок «сталінських соколів»… Словом, у вашому романі – 
«багато печалі», хоча Віктор Єрофеєв, зокрема, побачив «світло в кінці труби». А як Ви вважаєте, виходячи з 
реалій, чи світить нині Україні оптимістична перспектива?
— Щодо того, що «світить» або не «світить» Україні після зміни влади, це тема дискусій для політологів і ток-шоу, 
які втягнули у свої ігри значну частину населення нашої країни. Додам: не тільки в безплідні ігри, але і в якесь 
«язичество», коли людині залишається сподіватися на одну або іншу політичну силу, яка нібито здатна вивести 
нас із «труби». Письменник ставить перед собою інше завдання – позбавити людей від комплексу «язичества», 
ідолопоклонництва, запевнити, що кожен із нас може змінювати своє життя на краще, вибирати для себе релігією 
прості й зрозумілі істини. Такими ліками, хай деколи і гіркими, є осміяння нашого неуцтва, «авоськиної» філософії. 
За моїм переконанням, саме сатира може струсити суспільство, присоромити і, звичайно ж, вилікувати. Тоді нам 
«світить» оптимістична перспектива.

— А чи не збираються екранізувати "Трубу"?
— Пропозицій зняти фільм за романом «Труба» не було і навряд чи надійдуть найближчим часом. В Україні кіно 
не знімають, а для російського кінематографа сюжет мого роману небезпечний.

— Попередня ваша книга «Розповіді про єврейське щастя» мала широкий резонанс, її тричі видавали в Україні, 
недавно — у Москві, перекладено багатьма мовами. Сподіваєтеся на таку ж вдалу долю «Труби»?
— Долі книжок деколи так само складні, як і людські. Але в мене вже є реалізовані угода на видання в московсь-
кому видавництві «Амаркорд». Книжку вже переклали українською (видавництво „Ярославів Вал), болгарською, 
польською, її представлять на міжнародних книжкових ярмарках. Сподіваюся, у цього роману ще буде своя ціка-
ва історія.

— Наші російськомовні письменники, якщо це не відверті незнайки чи графомани, розуміють, що державна мова 
в нас має бути одна. Наскільки їхнє ставлення до мови відрізняється від ставлення україномовних колег?
— Я не можу відповідати за ставлення всіх російськомовних письменників до мови. Для мене володіння мовою – 
це як гра на скрипці. Мрієш стати таким віртуозом, як Бунін чи Паустовський. Щодо ставлення своїх україномов-
них колег до рідної мови, то я їх підтримую, адже для України рідна мова – більш ніж письменницький інструмент,
 більш ніж політика. Це життя. Справжній письменник може бути тільки демократом і мені хочеться, щоб демокра-
тичність моїх російських колег не закінчувалася там, де починається українська мова, як обов’язковий атрибут 
державності.

— З чим зустрінете наступний рік? Нові твори, вистави?
— Сьогодні співпрацюю з перекладачами, які завершують чергові переклади «Оповідань про єврейське щастя». 
Сподіваюся наступного року побачити цю книжку в книгарнях Швеції та Італії. У Москві вийде друком книжка 
оповідань. Також у новому році відбудуться прем’єри в Греції, на Кіпрі, у кількох польських театрах. А в рідному 
Києві ідуть репетиції «Квартету для двох» у Молодому театрі. І, звичайно, пишу нову п’єсу й готую збірку оповідань.

                                                                                                              Розмову вів

                                                                                                              Станіслав БОНДАРЕНКО